Талановитий містер Ріплі. Патриція Гайсміт
Читать онлайн книгу.
і місто видавалося йому дедалі дивнішим. Було відчуття, наче щось пропало з Нью-Йорка, щось реальне або важливе, і місто лише розігрувало для нього виставу – грандіозну виставу, у якій брали участь автобуси, таксі й люди на тротуарах, які кудись поспішали, телевізійні програми, що крутили чи не в кожному барі на Третій авеню, і кінотеатри, які виблискували вогнями навіть за дня. Його супроводжували звукові ефекти, що їх створювали тисячі автомобільних гудків та людських голосів, які без угаву торохтіли про всілякі дурниці. Здавалося, що тільки-но його корабель відчалить у суботу, як увесь Нью-Йорк полегшено видихне й розвалиться, ніби купка картонних декорацій.
А може, він просто боявся. Він ненавидів воду. Він ніколи раніше не бував на воді, за винятком хіба того разу, коли плавав з Нью-Йорка до Нового Орлеана й назад, але тоді він працював на вантажному судні, що перевозило банани, здебільшого перебував під палубою і заледве чи помітив, що взагалі кудись плив. Кілька разів, коли він підіймався на палубу, вода за бортом спершу лякала його, а тоді викликала напад нудоти, і він стрімголов кидався назад під палубу, де, всупереч словам більшості людей, йому ставало краще. Його батьки потонули в Бостонській бухті, і Том завжди думав, що його страх якось пов’язаний із цим, адже він завжди, скільки себе пам’ятав, боявся води й так і не навчився плавати. Його живіт сповнювало неприємне й нудотне відчуття від самої лише думки про те, що менш ніж за тиждень його зусібіч оточуватиме вода завглибшки кілька миль, що йому, без сумніву, доведеться постійно на неї дивитися, адже пасажири круїзних лайнерів більшість свого часу проводять на палубі. А морська хвороба аж ніяк його не прикрасить. Насправді, Том ніколи не страждав на неї, проте останнім часом його починало нудити від самої лише думки про подорож до Шербура.
Він повідомив Бобу Делансі, що за тиждень переїде, але не сказав, куди саме. Утім, Боба це не дуже й цікавило. Вони вкрай рідко бачились, хоча й мешкали разом на П’ятдесят першій вулиці. Том навідався до будинку Марка Прімінґера, що на Східній Сорок п’ятій вулиці (у нього досі були ключі), аби забрати кілька речей, які забув тут раніше, і обрав такий час, коли, на його думку, Марка не мало бути вдома, однак Марк прийшов зі своїм новим сусідом Джоелем – худющим тюхтієм, який працював у якомусь видавництві – і Марк лише через нього натягнув свою маску ввічливості під назвою «Будь ласка, роби, що забажаєш», але, якби поряд не було Джоеля, Марк облаяв би його такими словами, яких не дозволив би собі навіть португальський матрос. Марк (а повне його ім’я було Марцеллус), мав навдивовижу огидну пику й заробляв невідомо скільки, а своїм хобі він вважав допомогу молодим людям, яких спіткали тимчасові фінансові труднощі, себто він дозволяв їм мешкати в своєму двоповерховому будинку з трьома спальнями та прикидався Богом, указуючи, що можна, а що не можна робити, і радячи їм, як вони мають жити й де працювати, хоча всі його поради були вельми паршивими. Том мешкав у нього майже три місяці, хоча більшість того часу Марк був у Флориді й Том мав будинок у своєму цілковитому розпорядженні, але, щойно Марк повернувся і зчинив