Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
не зустрічалася декілька років. Сара, своєю чергою, мовчки та пильно роздивлялася її саму. Для Лори в її стані було важко зрозуміти, чи змінилася кузина, вона тільки бачила перед собою елегантну й гарну пані з карими очима, зодягнену в чорну строгу сукню й темний капелюшок.
Сара заговорила першою:
– Яке горе! Бідний мій дядечко…
Й заходилася плакати… Сльози легко та вільно викочувалися з її темних очей, одна за одною, а потім потеклися струмком, омиваючи її дещо смагляві щоки, й Лора дивилася на ті сльози кузини майже заздрісно.
Вона теж хотіла, дуже хотіла заплакати…
Але не могла.
Сара раптом кинула на неї гострий погляд.
– Ти виглядаєш такою спокійною… Й зовсім незаплаканою.
Лора здригнулася.
– Я не можу плакати…
– Звісно ж, звісно, – з досить незрозумілим виразом протягнула Сара.
Вона повільно пройшлася вітальнею, навіть і поруху не роблячи, аби обійняти напівосиротілу кузину після тривалої розлуки. Та Лора й не потребувала її обіймів. Сара зупинилася перед великим портретом молодого подружжя Войтовичів, на котрому мама видавалася Лорі особливо, незрівнянно чарівною. Постояла в мовчанці хвилину або ж більше, а потім знову заскімлила:
– Бідний мій дядечко… Пригрів біля себе вбивцю…
Лора обпекла її поглядом темно-синіх очей.
– Не смій називати мою маму вбивцею!
Сара призро покривила повновиді вуста.
– Але ж я правду проказую.
– Моя мама не вбивця!
Кинувши на неї не зовсім зрозумілий погляд, Сара все ж вирішила не сперечатися, тільки плечима перенизала й знову повільно пройшлася вітальнею, й довга спідниця її сукні гарно погойдувалася при кожнім її кроці. Лора теж мовчала, спостерігаючи за кузиною з почуттям неприязні, котре все більш посилювалося… Вона не могла, як не намагалася ще з дитинства, вишукати в собі чогось теплого до кузини. Й відчувала, що ця неприязнь була взаємною.
Нарешті Сара обернула до неї сповнене рішучості лице.
– Гаразд, коли ти не хочеш того визнавати, в чім твоя мати дала зізнання, назвавши себе вбивцею мого дядечка, то я не буду наполягатися. Зрештою, я прийшла сюди по інше і маю до тебе важливу розмову, Лоро…
Дівчина поглянула невдоволено.
– Я втомилася, Саро…
Та ледь помітно покривила лице.
– Розумію, але ти все ж маєш мене вислухати… Я раніше змовчувала, тому що не мала бажання сваритися з дядечком, але зараз… Він помер, і я чомусь певна у тім, що у своїм заповіті він зоставив тебе єдиною своєю спадкоємицею, що я вважаю вкрай несправедливим. Це спадок не лише твого батька, а й діда Романа, і він має бути поділений між нами двома, ми жінки…
Лора поморщилася.
– Саро, зупинися… Нашу родину спіткало таке несподіване горе, й мені трапилося пережити чи не найжахливішу ніч у своєму житті… А ти прийшла говорити про такі речі зараз, коли таткове тіло ще навіть не охололося…
Сара палахнула