«Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі

      Із нашої України!

      Чи там раду радять, як на турка стати,

      Не чуємо на чужині.

      Ой повій, повій, вітре, через море

      Та з Великого Лугу,

      Суши наші сльози, заглуши кайдани,

      Розвій нашу тугу.

      Ой заграй, заграй, синесеньке море,

      Та під тими байдаками,

      Що пливуть козаки, тілько мріють шапки,

      Та на сей бік за нами.

      Ой Боже наш, Боже, хоч і не за нами,

      Неси Ти їх з України.

      Почуємо славу, козацькую славу,

      Почуємо та й загинем».

      Отак у Скутарі козаки співали;

      Співали, сердеги, а сльози лились;

      Лилися козацькі, тугу домовляли.

      Босфор аж затрясся, бо зроду не чув

      Козацького плачу, застогнав широкий,

      І шкурою, сірий бугай, стрепенув,

      І хвилю, ревучи, далеко-далеко

      У синєє море на ребрах послав.

      І море ревнуло Босфорову мову,

      У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові

      Тую журбу-мову на хвилях подав.

      Зареготався дід наш дужий,

      Аж піна з уса потекла.

      «Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?

      Хортице-сестро?»

      Загула

      Хортиця з Лугом: «Чую! чую!»

      І Дніпр укрили байдаки,

      І заспівали козаки:

      «У туркені, по тім боці,

      Хата на помості.

      Гай, гай! Море, грай,

      Реви, скелі ламай!

      Поїдемо в гості.

      У