Полювання на дрохв. Петро Лущик
Читать онлайн книгу.
так зрозумів, – говорив Андрій, – ви вперше у Нью-Йорку.
– Вдруге, – відповіла Мері. – Вперше я приїжджала сюди, коли ще стояли близнюки Торгового центру.
– А я вперше, – признався Тед.
– До речі, яка мета вашого приїзду? Якщо, звичайно, це не таємниця.
– Ніякої таємниці. Я шукаю матеріали для майбутньої книги про мого прадіда.
– Який період вони охоплюють?
– Дев’ятнадцятий рік. Українська держава.
– Ти знаєш, Теде, – сказав Андрій, – я дещо розуміюся на проблемі, яку ти копаєш. Можу тобі допомогти.
– Це було б просто ідеально.
– І все ж, що тебе цікавить?
– Щось незвичайне і таємниче. Більшість історичних творів, якщо не всі, починаються там, де закінчуються будь-які відомості про дані події.
Автомобіль повернув і помчав на захід.
– А ти звідки знаєш про ці події? – запитав Тед. – Судячи з вимови, ти не іммігрант.
– Мій дід служив в українській дивізії «Галичина» і виїхав сюди. А сам я навчаюся у Гарвардському університеті, і початок новітньої української історії моя спеціалізація. До того ж я затятий любитель таємниць. Тобто ви звернулися за адресою.
Мері сказала:
– Вважай, Теде, що друга частина нашого плану стала першою.
– Ви про що? – запитав Годинка.
– Після відвідин Нью-йоркської публічної бібліотеки ми збиралися зв’язатися з місцевими українськими організаціями.
– Бібліотеку залишимо поки що в спокої. Ви не знайдете більшого ніде, ніж у нас в Гарварді. Правда, доведеться кожного разу їздити до Бостона, але гадаю, що це не буде обтяжливо для нас.
– І ти кожен раз проробляєш такий шлях?
– Звичайно, ні. Живу я у студентському гуртожитку Кембриджа, а до пані Марти приїжджаю на літо.
Мері декілька разів оглянулася.
– Хлопці, чи не здається вам, що ця сіра машина їде за нами із самого вокзалу? – запитала вона.
Андрій подивився у дзеркало.
– Мері, на тебе діють наші бойовики. Ніхто ж не знає, що ви тут.
«Форд» тим часом звернув на сусідню вулицю.
– Ось бачиш, тобі просто здалось.
– Напевне, – згодилась дівчина.
Через півгодини «вольво» зупинився поблизу ошатного будинку. На порозі стояла жінка похилого віку. При появі прибулих вона сплеснула руками.
– Марійко! Онучко!
– Бабуню, як я рада вас бачити! – Мері підбігла до неї й обійняла.
– Нарешті ти приїхала. Забуваєш свою бабусю.
– Ну, що ви! Я ніколи не забуду вас.
Мері повернулась до хлопців, які вивантажували багаж.
– Теде! Підійди. Бабуню, це Тед. А це моя бабуня Марта.
– Молодий чоловіче, – сказала Марта. – Ласкаво прошу до господи.
Вони пройшли в будинок.
– Теде! Ваша кімната вгорі наліво. Поруч з кімнатою Андрія. А Марійка житиме коло мене справа. Андрію, проведи Теда.
Чоловіки піднялись на другий поверх.
– Як там всі наші? – запитала Марта.
– Нічого. Тільки дідусь останнім часом