Полювання на дрохв. Петро Лущик
Читать онлайн книгу.
у Женевському озері у двадцять першому році.
– Це може бути саме він.
– Звідки така впевненість?
– Не впевненість, а припущення, – уточнив Тед. – Цьому є декілька підтверджень. Але спочатку замов віскі.
– Віскі? – здивувався Андрій. – А твої слова перед тим?
– Ради такого я згоден поступитися деякими своїми принципами. Але лише деякими.
Андрій Годинка замовив два віскі.
Його принесли зразу ж, але з льодом і содовою. Тед скривився, але не сказав нічого.
– Отже, що це за твердження? – нагадав Андрій.
– Пригадуєш текст телеграми? «Ваша світлість! Ваше майно Кук взяв. Деркач.» Правда, без крапок. Але це не суттєво. Перше. Цей Деркач по-російськи звучить Коростель. Друге. Прізвища Коростель і Деркач зустрічаються разом із Задорожним. Третє. Задорожний грабує свого батька і зникає з грошима. Четверте. Задорожного ловлять любителі риболовлі у Женевському озері. П’яте. Саме у Женеві найчастіше ховають гроші у банках. І шосте. Кличка Задорожного була Граф. А як зверталися до графів у царській Росії? Не знаєш? Ваша світлість. Це так же вірно, як батерфляй – це метелик.
Тед замовк і подивився на Андрія, щоб насолодитися ефектом. Годинка сидів заціпенілий, лише через деякий час спромігся на вислів:
– Боже! Як просто!
– Все геніальне просте!
– Що ж признаю свою поразку, – сказав Андрій. – Твоя логіка бездоганна. Нам залишається тільки одне: знайти банк Кука.
– І вимагати у нього повернути нам гроші, – засміявся Тед. – Ну просто діти лейтенанта Шмідта.
– А хто це такі?
– Я тобі розповім.
8
Післязавтра був День незалежності, тому Мері вирішила присвятити третє липня підготовці до свята. Поки вона з пані Мартою поралися на кухні, а Годинка робив порядок у себе в кімнаті (господиня вже декілька разів нагадувала про неохайність його приміщення), Тед вирішив зробити американцям подарунок. Мері тайком викликала таксі, посадила Теда і наказала купити щось американсько-українське, що було б приємне пані Марті й Андрію.
Таксі зупинилося поблизу доріжки. Тед за звичкою хотів сісти поруч шофера, але таксист – негр середніх років – застережливо показав на заднє сидіння. Тед, знаючи звичаї ньюйорківців, не став сперечатися. Зручно вмостившись в салоні, сказав:
– Манхеттен!
Таксист кивнув головою, і автомобіль рушив.
До Манхеттена дісталися досить таки швидко, незважаючи на немалу відстань. Таксі вирулило на острів на півдні, в районі Грініч-Віллідж, цього нью-йоркського Монмартра. Таксист, який врешті розговорився, повідомив, що це найприємніший куточок Нью-Йорку. Тут живуть молоді художники, письменники, артисти, студенти. Тут дійсно, як на Монмартрі у Парижі чи Андріївському спуску у Києві, виставлені на продаж невеликі за розміром полотна. Художники з незалежним виглядом дивляться на перехожих, мовляв, це нічого, що сьогодні ми нікому невідомі, але хто знає, може завтра ми прославимось.
Чим далі на північ, тим богема поступалася місцем торгівлі. Менше ставало культури,