П'ятеро в ліфті, не рахуючи Музи. Стефан Піпа
Читать онлайн книгу.
матеріалу…
– Якщо він в ту школу ходить, – додав Грубий.
– Добре, а звідки таке знання іспанської? – змінив тему дідо, – Я бачив, як Ви підспівували Мексиканцю…
І тут Грубий яскраво побачив себе зі сторони: як він співає пісню; саме тепер він зрозумів, що і музика, і мова йому здавна знайомі, просто він їх забув.
– Не знаю, дєд, – приязно відповів коротун. Злість та незадоволення, напруга суперечки з Інгою зникли, і на Душі в нього стало приємно і легко. Хотілося просто мовчки йти, йти, йти і не зупинятися, та насолоджуватися миттєвостями подорожі.
Іван Тимофійович відчув, що слова, будь-які сказані ним слова, зараз зайві, він розумів, що коротун й так знає те, що він йому збирається сказати, однак спокуса дати на останок якусь рекомендацію і, тим самим, залишити останнє слово за собою, переважила:
– Але цей спалах варто розвивати наполегливою працею над собою…
Грубий промовчав. Здавалося, він пропустив повчання діда повз вуха, хоча теоретично й міг би послати Івана Тимофійовича куди подалі…
10
Дорога привела мандрівників у ліс. Зелені крони височенних дерев утворили живу природну арку над головами перехожих. В повітрі витає запах хвої, було чути мелодійний і різноголосий спів пташок.
Проте мандрівники не встигли вповні насолодитися новими враженнями. Через якихось сто метрів вони уздріли при дорозі невеличку дерев’яну хатинку із залізним флюгером у вигляді півня на даху. Дверей люди не помітили, натомість в стіні виднівся великий напівкруглий отвір, за формою схожий на пічний, а над ним напис древньою слов’янською в’яззю: «КАРТИ».
Першим хатинку помітив Солунський, зауважив напис і звернувся до діда:
– Йване Тимофійовичу, погляньте сюди. Тут карти продають. Може в них є карта місцевості.
– Можливо, можливо, – погодився дідо, зацікавлено наблизився до хатинки і легенько постукав своїм ціпком по її стіні. Інші зупинилися осторонь і чекали.
На стук в отворі з’явилася жіноча голова у великих окулярах без лінз з довгим розпущеним волоссям темно зеленого кольору:
– Чого тобі потрібно, старче? – звернулася дещо зверхньо жіноча голова до діда.
Івану Тимофійовичу однозначно не сподобалася форма звернення та надмірна увага до його віку зі сторони абсолютно незнайомої йому особи. Проте він вирішив не сперечатися і не робити зауважень, а власним прикладом продемонструвати своїм супутникам прояви прихильності до співрозмовника та прагнення досягти консенсусу в діалозі.
– Розумієте, шановна пані… – дідо хотів у всіх подробицях розповісти про пригоди, які трапилися з ним, але жіноча голова не дала йому це зробити:
– Конкретніше, що треба?
– Карту, – коротко висловився Іван Тимофійович.
– Ясно, – жіноча голова мить подумала і додала, – Зараз.
Отвір з голосним стуком зачинився, показавши людям напис на засувці: «ПЕРЕОБЛІК».
За декілька секунд отвір знову відкрився і жіноча голова звернулася