Убивство Роджера Екройда. Аґата Крісті
Читать онлайн книгу.
сказала, що я отримаю від неї звістку ще до того, як мине доба. Боже мій! Присягаюся вам, Шеппарде, мені навіть на думку не спало, що вона мала намір вчинити. Самогубство! І я підштовхнув її до цього.
– Ні, ні, – заперечив я. – Не перебільшуйте. Провина за її смерть не на вашому сумлінні.
– Питання в тому, як мені вчинити зараз? Бідна жінка мертва. Чи варто ворушити минуле?
– Цілком погоджуюся з вами, – не став заперечувати я.
– Є ще дещо. Як мені дістати того мерзотника, який звів її в могилу. Це ж наче він сам її вбив? Він знав про перший злочин і скористався з нього, як гидкий стерв’ятник. Вона сплатила свою ціну. А що ж він? Уникне покарання?
– Я розумію, – протягнув я. – Хочете впіймати його? Та, знаєте, це означає розголос.
– Так, я обмірковував це. Я обміркував усі «за» та «проти».
– Я згоден з вами щодо необхідності покарати злочинця, але зважте, чого вам це коштуватиме.
Екройд підвівся і почав міряти кімнату кроками. Потім знову розслаблено опустився у крісло.
– Слухайте, Шеппарде, залишмо все як є. Якщо від неї не буде жодної звістки, не тривожмо минуле.
– Що ви маєте на увазі під «якщо від неї не буде жодної звістки»? – запитав я.
– Я переконаний, що десь якось вона залишила мені повідомлення… перед смертю. Не можу цього довести, але це так.
Я похитав головою.
– Вона ж не залишала жодного листа, навіть записки? – перепитав я.
– Шеппарде, я впевнений, що вона залишила. Ба більше, відчуваю, що, свідомо вибравши смерть, вона хотіла, щоб усе відкрилося, аби помститися чоловіку, який довів її до таких крайнощів. Я вірю, що, якби тоді мав можливість побачити її, вона назвала б ім’я і попросила покарати його, чого б мені це не вартувало.
Він подивився на мене.
– Ви не вірите у передчуття?
– О так, вірю, у певному сенсі. Якщо, як ви кажете, від неї буде звістка…
Я затих. Двері тихо відчинилися, і з’явився Паркер із тацею та кількома листами на ній.
– Вечірня пошта, сер, – повідомив він, передаючи тацю Екройду.
Потім зібрав кавові чашки та вийшов.
Я відволікся на мить, а тоді знову глянув на Екройда. Він застиг кам’яним бовдуром, втупившись у довгастий синій конверт. Інші листи впали на долівку.
– Її почерк, – прошепотів він. – Мабуть, учора ввечері вона виходила та відправила його перед… перед тим, як…
Він розірвав конверт і витягнув кілька цупких аркушів. Потім метнувся поглядом на мене.
– Ви впевнені, що зачинили вікно? – запитав він.
– Цілком, – здивовано відповів я. – А що?
– У мене цього вечора якесь дивне відчуття. Неначе за мною шпигують. Що це?..
Він рвучко обернувся. Я теж. Нам обом здалося, що ми почули клацання дверного замка. Я підійшов до дверей і відчинив їх. Там нікого не було.
– Нерви, – пробурмотів Екройд.
Він розгорнув аркуші та почав тихо читати вголос:
Дорогий мій, любий мій Роджере…