Убивство Роджера Екройда. Аґата Крісті
Читать онлайн книгу.
відпочивати та робити те, про що мріяв, а опісля розумієш, що прагнеш повернутися до старих часів, коли ти працював, до колишньої діяльності, яку так радо облишив.
– Так, – погодився я. – Гадаю, таке досить часто трапляється. Мабуть, я й сам є прикладом цього. Торік я отримав спадщину – достатню для втілення своєї мрії. Я завжди мріяв про подорожі, хотів побачити світ. Отож, як я вже сказав, це було торік, а я… і досі тут.
Мій маленький сусід кивнув.
– Сила звички. Ми працюємо для досягнення певної мети, а досягнувши її, усвідомлюємо, що тужимо за повсякденною працею. А зізнаюся вам, мсьє, моя робота була цікавою. Найцікавішою роботою на світі.
– Так? – підштовхував я його. На мить у мені спалахнув запал Керолайн.
– Вивчення людської природи, мсьє!
– Цікаво, – зронив я люб’язно.
Вочевидь цирульник-пенсіонер. Хто знає таємниці людської душі краще, аніж перукарі?
– А ще я мав друга… друга, який був поруч багато років. Час від часу його недолугість мене лякала, та попри все я дуже його цінував. Уявіть собі, я сумую навіть за його тугодумством. За його наївністю та відкритим поглядом на світ. За приємністю тішити та приголомшувати його моїми надзвичайними талантами. Не можу висловити, як я за усім цим сумую.
– Він помер? – співчутливо запитав я.
– Ні. Живе та процвітає… але на іншому кінці світу. Тепер він у Аргентині.
– У Аргентині, – повторив я заздрісно.
Завжди мріяв поїхати до Південної Америки. Я зітхнув, потім підвів голову й зауважив, що містер Порротт дивиться на мене зі співчуттям. Схоже, цей маленький чоловічок усе осягнув.
– Ви теж туди хочете, чи не так? – поцікавився він.
Зітхнувши, я похитав головою.
– Я міг поїхати, – сказав. – Рік тому. Але був дурним… навіть гірше – жадібним. Пожертвував реальністю заради марева.
– Розумію, – мовив містер Порротт. – Грали на фондовій біржі?
Я скорботно кивнув, хоч у душі потішався. Цей кумедний маленький чоловічок тримався вельми поважно.
– Часом не нафтові родовища Поркюпайн? – кинув він раптом.
Я витріщився на нього.
– Власне, я думав про них, але зрештою зупинився на золотій копальні в Західній Австралії.
Сусід споглядав мене із загадковим виразом на обличчі.
– Це Доля, – виголосив він нарешті.
– Що за Доля? – перепитав я роздратовано.
– Те, що моїм сусідом виявилася людина, яка серйозно розмірковує про нафтові родовища Поркюпайн і золоті копальні Західної Австралії. Скажіть, ви відчуваєте слабкість до каштанового волосся?
Я аж рота роззявив, а той зайшовся сміхом.
– Ні, ні, я не божевільний. Заспокойтеся. Дурнувате запитання я вам поставив, бо бачте, мій друг, про якого я говорив, був молодим, вважав усіх жінок гарними, а більшість із них навіть вродливими. Але ви – чоловік середнього віку, лікар, людина, яка розуміє абсурдність і марноту більшості речей у нашому житті.