Знов у хмарини вбрався Божий трон,

      Став на крило небесний легіон,

      Чарівна арфа шле привітні звуки…

      Вуста відкривши і схрестивши руки,

      Марія вся у неба на виду.

      Але куди схвильовано ведуть

      Її уважні полохливі очі?

      Хто в натовпі придворних молодих

      Із неї не зведе очей своїх?

      Шолом із пір’ям, одяг парубочий

      І кучерів закрути золотих,

      Високий стан і погляд соромливий —

      Все до вподоби діві незрадливій.

      До серця їй володар білих крил!

      Пишайся тим, архангел Гавриїл!

      Пропало все. Попри дитячі піні,

      На полотні отак зникають тіні,

      Народжені в чарівнім ліхтарі.

      Прокинулась красуня на зорі

      І ніжилась на ложі в млосній ліні.

      Та дивний сон, та милий Гавриїл

      Немовби її зіллям опоїв.

      Царя небес вона в полон хотіла,

      Приємні їй були його слова,

      І перед ним вона благоговіла, —

      Та Гавриїл милішим був – овва…

      Так інколи дружину генерала

      Приваблює козирний ад’ютант.

      Що нам чинить? так доля наказала, —

      З цим згодні і невіглас, і педант.

      Химер любові нам не обійти

      (Не мислю нині іншої розмови).

      Під поглядом вогненним гоноровим

      Нуртує кров, колишуться світи,

      Коли нудьга бажань непоборимих

      З’їдає нас і душу тяготить,

      Нас переслідує усюди і томить

      Предмет один страждань і дум незримих, —

      Ну, правда ж? в колі друзів молодих

      Повірника знаходимо для тайни.

      О пристрасті! Говоримо про них

      У захваті юнацькому, звичайно.

      Коли ж ми раптом упіймали мить,

      Крилату мить довірливої згоди,

      До радощів на ложі насолоди

      Красу вдалося вміло прихилить,

      Коли любовні відійшли страждання

      І нам бажати вже нема чого —

      Щоб оживити пам’ять про кохання

      З повірником пліткуємо – агов!

      Її пізнав ти, Боже, хвилювання,

      І ти пашів, Всевишній, як