Гроші, Куба і література. Олег Галетка
Читать онлайн книгу.
повільно розтікається тілом. Тепер вона, не замислюючись, могла відповісти на запитання, чому вона з Вадимом. Із цим худим юнаком, який живе в бабусиній квартирі без меблів, харчується вермішеллю й рибними консервами. Вона була з ним через блиск у його очах.
– Невже ти бажаєш бути, як вони? Перетворитися на планктон мегаполіса. Стати однією з тих дуреп на батьківському «лексусі» із силіконом у губах? Що на тебе чекає? Бутик, шлюб за розрахунком, будинок, коханець і дитина-телепень? Твоя душа вмре ще до тридцяти, а ти існуватимеш, вимірюючи життя кількістю походів у косметичний салон.
– Але ж я отримала непогану освіту, я…
– Що, почнеш із помічника у фірмі батька й за рік виростеш до віце-президента? – він розсміявся. – Замаскована кар’єра, так би мовити, анестезія для залишків самолюбства? Ти була призначена директором ще сперматозоїдом у яйцях батька.
– А що ти пропонуєш? – вона спалахнула, збудження витісняла злість.
– Я пропоную тобі острів Свободи, я пропоную тобі створити власну Країну.
– Створити своє, укравши гроші в батька? Яка різниця?
– Велика! Одного разу потрапивши у цю систему, ти ніколи не вирвешся з неї, а будь-якій справі потрібні гроші. Ми можемо стати наркоплантаторами, витратити десять років і заробити ті ж гроші, а можемо їх просто відібрати! І за це десятиліття встигнути зробити щось корисне.
Вогонь у його очах перекинувся на дівчину, спалюючи в ній залишки образи, Вадим знову заводив її. Він, як завжди, мав рацію. Вони знову злилися в поцілунку. Від нього тхнуло дешевим тютюном, потом і фантастичними ідеями, але Віолета вже втрачала розум.
Коли вони увійшли до кабінету, товстий коротун засовував печиво в рот. Побачивши гостей, він підхопився. Спробував проковтнути ласощі, але ті на суху не лізли в горло. Товстун скорчив винувату пику, схопив чашку з гарячим чаєм, зробив ковток, обпікся, замукав, сплюнув у відро для сміття. Усе це він встиг зробити, поки гості розсідалися в крісла.
Їх було двоє. Чоловік у дорогому костюмі й молода дівчина з темним кучерявим волоссям. Гості з цікавістю стежили за хазяїном кабінету, який хапав ротом повітря, намагаючись зменшити біль. Товстун ще раз винувато всміхнувся й простягнув руку гостеві. Той глянув на забруднену крихтами долоню хазяїна кабінету й руки не подав. Товстун стряхнув крихти й повернувся за стіл.
– Відрекомендуюсь, – коротун намагався бути спокійним. – Я – Суриков Веніамін Павлович, головний редактор видавничого будинку «Продакшбук».
– Ми знаємо, хто ви, – обірвав редактора Соломахін. – У нас дуже мало часу, тому я поставлю запитання, ви відповісте, і ми з дочкою вже потім вирішимо.
– Так-так, як вам буде завгодно, – Суриков усміхнувся дів чині, але зустрів такий же гордовитий погляд, як і в батька.
– Ви казали, що можете зробити з будь-якої людини гарного письменника, це так?
– Даруйте, я не міг такого сказати, – побачивши, що гості починають хмурніти, Суриков поспішив виправитися. – Але чекайте, я все поясню.
Соломахін кивнув.
– Як би