Гроші, Куба і література. Олег Галетка
Читать онлайн книгу.
то що я зробив не так? Я головний редактор, я можу вас прославити краще леді Ґаґи, я ж не відмовляюся від своїх слів… Куди ви дзвоните?
Руда піднесла телефон до вуха.
– Це звичайне непорозуміння, давайте все обговоримо. Навіщо нам ще хтось?
Блондинка не відпускала склянку з віскі.
– Це я, – відрапортувала в трубку дівчина. – У мене проблеми…
– Та які проблеми? Я все компенсую, мені не потрібен скандал…
– Так, тут один руки розпускає…
– Та що ви таке кажете? Це непорозуміння, я думаю, що ми, як дорослі освічені люди, дійдемо згоди самі…
– Ми в «Апельсині», добре, чекаємо.
Руда натиснула відбій.
Через десять хвилин два чоловіки витягли головного редактора на вулицю. Вони тягнули його через усю VIP-зону, потім по сходах і через зал. Охорона клубу відверталася, а знайомі перешіптувалися, указуючи вбік вершителя літературної долі. Ніхто не намагався їх зупинити.
На автостоянці за клубом було тихо. Сурикова штовхнули на асфальт. Він упав, ніяково піджав ноги й притиснув пухкі ручки до грудей. Він був схожий на товсте цуценя сенбернара, якого злі хазяї забрали в матері й вивезли на базар. Над ним нависали величезні люди, а він, такий маленький і беззахисний, сидів на брудному асфальті й тремтів.
– Розповідай, – великий чоловік у чорній футболці й червоних спортивних штанях звернувся до дівчини.
– А де ви так довго їздили? А якби мене отут убивали? – обурювалася руда.
– Слухай, сестричко, – відповів спортсмен у червоних штанях. – Я зараз не подивлюся, що ти моя родичка, і отримаєш по фейсу. Ти дістала, у тебе що не день, то пригоди. Понти зменш, і жити стане легше.
– Що? Що ти сказав? Я зателефоную матері й усе їй розповім, як ти мене захищаєш! Братик-кролик! Відвали тоді. Я сама розберуся…
– Треба було раніше розбиратися, а не телефонувати, а зараз розповідай.
– Так пішов ти, – руда відвернулася.
– Це непорозуміння, – подав голос редактор.
– Заткнися!
Напарник спортсмена вдарив ногою Сурикова.
– Катько, що тут було? – спортсмен звернувся до блондинки.
– Так, нічого, – знизала плечима дівчина.
– Слухай, кобило! Я половину міста за десять хвилин пролетів не для того, щоб почути «нічого», – передражнив власник червоних штанів. – Або ви зараз усе розповідаєте, або я вас трьох відлупцюю.
Катерина глянула на подругу – та фиркнула, ніби говорячи, роби, що хочеш.
– Ми мартіні пили в «Апельсині», – почала Катерина. – Тут цей підійшов, запропонував піти на «віпку» віскаря бухнути. Ми й погодилися. Бла-бла-бла, те та се, він і каже, що з бомонду, ніби продюсер…
– Я прошу вибачення, але я не казав, що я продюсер, я працюю на видавничий дім «Продакшнбук», – устряв Суриков, усміхаючись.
– Заткнися, тебе не питають!
Напарник спортсмена знову стусонув редактора ногою.
– Ага, – підхопила Катька. – Так і сказав. Ну, ми давно з Машкою твоєю…
– Мері,