П'ятеро в ліфті, не рахуючи Музи. Стефан Піпа
Читать онлайн книгу.
не пекло.
– Еге ж, – підхопив рятівну думку вусань, – Щось не схоже…
Тут дідо аж сам здивувався, на нього ніби щось найшло, він різко обірвав співрозмовника та гостро запитав:
– Не схоже на що?!
– На пекло, – розгублено відповів вусань.
– А звідки ви знаєте, як виглядає пекло?! – продовжував дідо, ще більше розпалюючись. Ним потроху почала оволодівати паніка, і вусань помітив цю зміну.
– Н-не знаю, – від хвилювання вусань почав заїкатися. – Н-не знаю… Але нам з-з-завжди г-говорили…
– О, Господи, – дідо впав на коліна, благально звів очі до неба, і, затиснувши під пахвою ціпок, склав руки для молитви. – Господи Боже наш, відвічний Творець усього сущого, які ми дурні і недалекі! Шість мільярдів, Боже, а толку ніякого, одні глупства в голові…
Дідо раптом зупинив своє звернення до вищих інстанцій, швидко встав, поправив свої штани і пояснив свій несподіваний пасаж:
– Щось найшло на мене, але вже все в порядку, я при собі.
– Ху, – полегшено зітхнув вусань. – А я трохи перестрашився, – чесно признався він. – Та все ж у Ваших словах є доля істини.
– Ви думаєте? – зацікавився дідо.
– Ну, так! – продовжив вусань, – Не всі шість мільярдів глупі. Ми ж з вами… так би мовити, трохи порозумнішали… – скоріше запитував, аніж стверджував вусань.
– Хіба зовсім трошки, – погодився дідо, і вони весело розсміялися.
Сміялися чоловіки недовго, рівно стільки, аби знову врівноважитися, бо такі одкровення не кожного дня бувають, та й не з кожним.
– Куди підемо? – весело запитав дідо.
– А он там щось біліє, – вусань помітив зміни на загальному тлі – на одному із узвиш з’явилося щось біле: чи то вивіска, чи то плакат, чи то стіна будинку.
№ 1
Він йшов поволі і чим далі просувався, тим сильніше навколишній краєвид йому щось нагадував. Що? Що саме? Десь він вже таке бачив.
І нарешті він згадав. Все стало таким очевидним! Як він одразу не второпав? Це ж заставка на робочому столі його компа. Точнісінько така сама: зелена трава і блакитне небо.
Він зняв з вуха непотрібний тут блютуз, поклав його в рюкзак і пішов поволі далі. Разом з ним рухалися його думки та образи, які яскраво ілюстрували ці думки:
«А що, коли я потрапив у якийсь величезний комп’ютер? І мене винесло на робочий стіл. А хто ж тоді юзер тої машини? Бог? Бородатий дядько з довгим сивим волоссям в білосніжному хітоні і легких сандаліях. І, поки люди на Землі за теорією природного добору Дарвіна практично втілюють принцип «Хто сильніший – той ситніший», Бозя бавиться на своєму компі в якусь стрілялку чи в квеста, або просто пасьянс «Косинка» розкладає. А інколи по мережі до нього віруси потрапляють. І нещодавно до нього залетіло 5 нових вірусів, і скоро їх злапають та, в кращому випадку, пролічать, а в гіршому… До речі, а куди потрапляють усі знищені на Землі електронні файли?… Та ну, то якась маячня. На фіга Богу комп’ютер?»
Він спробував відмахнутися від цих дивних думок, та вони знову