Ув'язнений №603. Антон Марчук
Читать онлайн книгу.
той факт, що Джон Сміт теж…»
– Тримайтеся за мене! ― наказав Джон.
Речення ще не встигли дописати, як він приставив долоню до тексту. Потік вогню поглинув книгу. Джон відчув крізь руку нову хвилю болю. Він зціпив зуби, щоб не закричати. Блакитне полум’я поглинуло трійцю і вони опинились поряд із Йозефом Берномом, який сидів за письмовим столом і дописував початий текст. Він обернувся на звуки і від здивування перо випало з його рук. Йозеф встав і не повірив своїм очам, побачивши старих знайомих.
– Франк, ти живий! ― вигукнув барон, а на його очі на котилися сльози.
– Звичайно живий, Йозеф! Мене ще рано хоронити! ― вони обнялися.
Раптом звідкись подув морозний вітер. Єдина свіча, яка до сих пір горіла на письмовому столі, несподівано погасла. В кімнаті настала повна темрява. Проте крізь дзеркало досі променіло сяйво, бо у віддзеркаленні свіча продовжувала горіти. Від цього стало ще більш моторошно, а кров застигла в жилах, коли у відображенні з’явилась худорлява бліда постать. Вона походила на скелет, обтягнутий шкірою, із пальцями, що нагадували маленькі патички. З пустих зіниць істоти виглядав морок. Чоло і лисий череп вкривали численні зморшки. Істота щось шепотіла крізь дві посинілі трубочки, з яких тхнуло сірою. Вона згорбившись просувалась вперед, спираючись на чотири кінцівки.
– З мене досить! ― вигукнув Франк і кинувся до дверей.
– Ні! Не йди туди! ― попередив його Джон.
Та вже було занадто пізно. Щойно Франк наліг на двері, вони з хрускотом відчинились. Його почало затягувати у темне провалля. На очах його шкіра почала висихати і врешті він зовсім зник у мороці. Двері з гучним стуком зачинились.
– О ні! Франк! ― вигукнув Йозеф.
– Франка більше немає, ― сказала сухим голосом потойбічна істота. ― Я висмоктала з нього усі соки.
– Ти вампір, який харчується життєвою енергією людей? ― запитав Джон.
– Можеш вважати, що це так, ― погодився вампір. ― Ім’я мені ― Носферату. Я з далеких земель Рігд’ярга, які не снились вам навіть в самих моторошних жахіттях. Там спочивають душі старих богів і вічно вишиває візерунки на полотні реальності Лорей. Скоро ваш час закінчиться, нікчемні тривимірні істоти. Мені не вистачає ще одного з вас, щоб насититись енергією і вирватися звідси.
– Чому ти живеш в дзеркалі? ― наважився запитати Джон.
– Я застряг у тріщині реальності, яка запроторила мене в це місце, ― промовив Носферату. ― Світ міняється ― він ніколи не стоїть на місці. Та цього разу трапилось щось жахливе. Реальність почала руйнуватись, сама тканина часу і простору почала тріщати по швам. Я бачу тут потоки Хроноса. Особливо ти. ― Вампір глянув на Джона. ― Вогонь пожирає тебе з середини. Скоро він поглине тебе повністю.
– Про що ти говориш? ― занепокоївся Джон.
Несподівано двері кімнати відчинились і всередину зайшла Катеріна.
– О, Господи! Навіщо ж ти сюди прийшла?! ― вигукнув Йозеф.
– Я пішла вас шукати і почула голоси, ― сказала Катеріна. ― Подумала, що це