Ув'язнений №603. Антон Марчук
Читать онлайн книгу.
ще відплатить вам за те, що ви почали нищити її скарби, ― підтримала його Мері.
– Ви обоє якісь дивні, ― сказала Нейра. ― Ми вже давно подолали той період, коли були печерними людьми. Людство еволюціонувало і нам не треба ховатись в тінистих лісах. Тепер ми створюємо власні світи, будуючи їх такими, якими захочемо. Скоро тут буде зведена велетенська стіна, яка стане нас захищати від диких звірів.
– Якщо ви еволюціонуєте в ось це, тоді мені вас шкода, ― промовив Джон.
Вони підійшли до окраїни огорожі. На недобудованих будинках працювали робітники.
Раптом серед побудов з’явився гігантський велетень, який був не менше двадцяти футів у висоту. Він тікав від озброєних охоронців, які стріляли у нього з лазерних гвинтівок.
Джон побіг туди, намагаючись врятувати велетня від смерті. Він кричав до охоронців і розмахував руками, але вони не звертали на нього уваги, посиливши вогонь. Велетень сховався за один із базальтових каменів, що захищав його від пострілів. Охоронці врешті припинили стрільбу, коли Джон опинився біля гіганта.
– Відійдіть, сер! ― озвався до Джона один із них. ― Це може бути небезпечно!
– Я не дозволю його застрелити! ― відказав він.
– Ви не можете просто взяти і вбити корінного мешканця цієї планети! ― Мері підбігла до Джона.
– Останнє попередження або ми відкриємо вогонь!
Долоні Джона спалахнули блакитним вогнем. Він відчув, як жар всередині поглинає його тіло. Направивши потік вперед, Джон звільнив енергію. Він відчув, як в голові запаморочилось, а пальці звело від болю.
Хвиля енергії, наче подих розлюченого дракона, насувалася на охоронців. Вони побігли назад, проте вогонь наздоганяв. Врешті блакитне полум’я поглинуло їх. Чоловіки кричали, наче божевільні, впавши на землю. Вони котилися по піску, намагаючись загасити вогонь. Нейра бігла попереду всіх: хвиля її не зачепила.
Велетень вискочив із своєї схованки і схопив Мері та Джона. Він ніс їх у хащі правічних лісів. Під тупотом його ніг земля здригалася. Гігант біг вперед не озираючись. Вони спробували звільнитись від його рук, але це виявилось марно: міцні лещата не відпускали їх.
Пройшло декілька годин перш ніж гігант зупинився. Він поставив людей на землю. Вони опинились у невеличкому селищі, побудованому на могутніх кронах дерев. Дерев’яні будиночки були вбудовані в товстих стовбурах. Гіганти лазили по них вгору і зникали у темних отворах. Будинки були з’єднані містками і канатними дорогами, які утворювали цілу павутину проходів і шляхів. На землі красувалися кам’яні ідоли, які були схожими до тих, що знаходились на острові Пасхи. Десятки велетів схилились над ними і шепотіли таємничу молитву.
– Мені здається, що завдяки унікальному клімату і атмосфері, ці істоти повиростали до гігантських розмірів, ― промовила Мері.
– Ця планета приховує більше, ніж ми могли уявити, ― сказав Джон.
До них підійшло троє старих велетів, які були в п’ять разів