Ув'язнений №603. Антон Марчук
Читать онлайн книгу.
не придавав цьому ніякого значення, заявивши, що завивання ― всього лиш вітер, який гуляв стінами будівлі, а дивні звуки ― голоси нічних птахів. Так би це й залишилось дурницею, якби в кімнатах не почали вмирати слуги. Лікарі, які їх оглядали, казали, що вони померли від серцевого нападу, але ті хто бачив їхні лиця на власні очі, заявляли, що на обличчях застиг невимовний жах, їх скляний погляд виражав ту моторошну силу, яка поглинула їхні душі. Щось потворне поселилося в цих стінах, щось невідоме і таємниче.
Пізніше, коли Франк повідав це мені, він сам через кілька днів відкинув ноги. Його знайшли в північному крилі палацу, розпластаного на землі. Коли мене привели, щоб я впізнав труп, то не повірив власним очам. Він був схожий на зморшкуватого старця, шкіра стала сухою і жовтою, лице нагадувало висохлий огірок з чорними намистинками і сивим розхристаним волоссям. При житті Франк був молодим і енергійним, а переді мною лежав худий і блідий труп старця. Я прочитав на його лиці незрозумілий несамовитий кошмар і відвернувся. Більше вже не було сил дивитись на це замордоване тіло. Так, саме замордоване! Щось випило з нього усі соки.
– Тоді нам треба негайно відправитись у північне крило, щоб раз і назавжди розібратися з тою тварюкою! ― заявив Джон.
– Ви або божевільний, або безстрашний, ― промовив Йозеф. ― Зачекайте хвильку. Мені треба відійти.
Старий покинув Джона, залишивши його самого. Минуло не більше 5 хвилин, як повернулись Мері та Катеріна. Вони шепотілись про щось і сміялись, дивлячись на Джона. Час минав, проте барон ще досі не повернувся. Джон почав трохи хвилюватись. Врешті він прийняв рішення залишити Катеріну у бальній залі і відправитись із Мері на пошуки Йозефа. Доки вони крокували у північне крило, Джон розповів історію, яку повідав барон.
– І ти в це віриш? ― здивувалася Мері. ― Це всього лиш бабусині казки.
– Я б повірив, що це байки, але він розповідав про все дуже жваво із острахом у голосі. Нам потрібно обов’язково знайти його. Можливо Йозеф вирішив розібратися у всьому сам.
Вони опинились у північному крилі. Стояла мертва тиша, яку порушував час від часу скрип дубових дошок під килимом. Тут не палало світло, лише бліде місячне сяйво розрізало темряву коридору. Мармурові статуї стояли осторонь, дивлячись кам’яними очима на шибки вікон.
Джон почув тихе шепотіння вдалині коридору. Від несподіванки він аж здригнувся. Мері теж почула цей шепіт і міцно схопила Джона за руку. Вони продовжили йти вперед, сповільнюючи крок, а голоси в коридорі стали гучнішими. Тьмяні тіні впивалися у місячне світло. Там за поворотом ховались постаті, що потонули в мороці.
Врешті Джон дістав свого пістолета. Він вискочив за кут, але там було порожньо. Тіні зникли, залишивши по собі запах сірки. Тепер голоси доносились з-за дверей кімнати. Джон потягнувся до клямки, тримаючи вказівний палець на гачку.
На диво двері виявились відкритими. Звідти повіяло холодним повітрям, що продирало до кісток. Здавалось, цю кімнату вже давно не опалювали, бо