Ув'язнений №603. Антон Марчук
Читать онлайн книгу.
спробувала ногою звільнити щиколотку. Врешті її каблук проткнув худу шкіру і Носферату шалено завив від болю, наче поранений дикий вовк. Його хватка ослабла і він назавжди потонув у глибинах чорного дзеркала. Проте вихор не зупинявся: він продовжував засмоктувати усе на своєму шляху. Письмовий стіл заскрипів, наближаючись до смертельного отвору.
Раптом тіло Джона спалахнуло. Блакитне полум’я поглинуло кімнату. Він відчув, як його розриває зсередини, і закричав. Потік пожер темну вирву, знищивши морок. Вони попадали на підлогу.
За вікном починався ранок. Перші багряні промінці сонця освітили кімнату. Джон ще досі відчував, як жар проймає його тіло, але біль поступово відходив. Він глянув на дзеркало. Тепер це була лише мідна рама, з якої визирала стіна. Мері досі не могла оговтатися від жаху, ще не усвідомивши, що лихо залишилось позаду. Катеріна помітила, що її туфлі засмоктало у вирву. Йозеф пригадав смерть Франка і заплакав. Сльози капали на його білу сорочку.
– Ось і все, ― зітхнув він. ― Сподіваюсь, що ця потвора більше не прийде. Кажуть, що розбито дзеркало ― 7 років нещасть. Краще вже так, ніж опинитись в лапах тієї потвори.
– Ну що ти, Йозеф, ― Катеріна обійняла його. ― Все буде гаразд.
– Нам вже час, Джон, ― Мері допомогла йому встати.
– Ви вже йдете? ― здивувався Йозеф. ― А не хочете нам пояснити, хто ви такі?
– Ми мандруємо крізь час і простір, ― сказав Джон, ― якщо така відповідь вас влаштує.
Джон і Мері пішли до виходу і покинули кімнату. Йозеф кинувся за ними, але їх слід уже простив. Він оглянув порожній коридор резиденції і вигукнув:
– Чудасія, та й годі!
Едем
Нарешті вони покинули лиховісний Людвігсбург, направляючись у нові незвідані землі. Їм прийшлось блукати манівцями доріг часу і простору, доки на їхньому шляху не трапилась дика природа без жодних слідів людської цивілізації. Ця планета знаходилась за мільйони світових років від Землі, залишаючись в тіні неосяжного космосу. Стежки були туди давно загублені і прийшлося би здолати довгий шлях перш ніж дістатися сюди. Кажуть, що там досі мешкають старі забуті народи.
Перед ними повстав вічний праліс з гігантськими деревами, густими чагарниками і дивовижними рослинами, а десь у височині майоріло ясне блакитне небо. Землю встеляла смарагдова трава. На сонці блищали невисохлі краплі роси. Повітря тут було настільки чистим, що аж захоплювало подих. Запах хвої, листя і духмяних трав заполонив ліс.
На гілках дерев сиділи екзотичні птахи, що нагадували гігантських папуг з різнокольоровим пір’ям, а дзьоби були подібні до тих, що носили білоголові орлани; помах їхніх крил сягав кількох ярдів. Вони співали божественні пісні на тільки їм відомій мові, проте і без зрозумілих слів їхній спів був чарівний. Птахи зграями селилися у височині, будуючи глевкі гнізда.
Пройшовши далі, вони опинились серед горбистої зеленої рівнини, на якій паслося чимало різних видів диких тварин, наче з давнини повернулись