Ув'язнений №603. Антон Марчук
Читать онлайн книгу.
голосі Мері. ― Чому це відбувається з тобою?
– Я не знаю, але, мабуть, я на це заслуговую. Колись мені вдасться знайти відповіді на запитання, що хвилюють мене. І «ВОРТЕКС» лише ниточка, яка допоможе у всьому розібратись.
Щойно вони опинились біля знайомої огорожі, охоронці схопили їх і повідомили по рації, що відшукали гостей. По тону їхньої розмови, Джон і Мері відчули, що влипнули у неприємності. Вони попрямували до знайомого будинку, де на них чекав Каро Сано.
Він був у своєму кабінеті. Сидів, підперши обличчя руками, а на його обличчі читалася неймовірна злість, гнів, який змушував його очі вилазити з орбіт, губи склалися в кривій усмішці.
– У мене виникло декілька цікавих питань, ― промовив Каро, його голос палав від гніву.
– Ми теж хотіли з вами дещо обговорити, ― сказав Джон.
– Знаєте, я подарував вам свою щедрість, але ви зловживали моєю гостинністю, ― сухо продовжив він.
– Проте і ти не був з нами до кінця чесним, ― заперечила Мері.
– Хто б говорив, ― Каро єхидно усміхнувся. ― Зверху доповіли, що не присилали жодного агента для перевірки.
– Ми ж казали, що наша місія цілком таємна, ― висловився Джон.
– Може ви вже перестанете грати дурників і скажете, хто вас прислав! ― викрикнув він і стукнув кулаком по столі.
– Ми ті, хто покладе край твоїм жорстоким розправам, які ти тут влаштував, ― мовив Джон. ― Це ж ти віддав накази убивати тих велетнів?
– Та вони зовсім не люди, що з них взяти.
– Як вам не соромно вбивати корінних мешканців цієї планети, ― промовила Мері.
– Ну по-перше ми її вже колонізували, ― сказав на свій захист Каро, ― а по-друге треба захищати хижих створінь від людей, ― він розвів руками, наче це не його рук справа.
Джон витягнув пістолет, направивши його на Каро.
– Єдиний хижак це ти! ― вигукнув Джон. ― Я виголошую тобі ультиматум! Або ви всі покинете ці землі, або я…
– Або що? ― перебив його Каро. ― Ти пристрілиш мене, синку? Станеш таким же вбивцею, як я?
Вбивати інопланетних ковбоїв ― одна справа, знищити потвору з потойбіччя ― інша, але вбити людину… В його голові виник образ старої камери в Кенрайсселі.
Джон не встиг відповісти. Хтось позаду вдарив його чимось важким по голові, і він втратив свідомість, опинившись у темні пустці. Коли чоловік оговтався, то помітив, що знаходиться у сирому холодному підземеллі, стіни якого були вкриті потрісканою червоною цеглою. Його руки прикували до мідної труби. В такому ж стані біля нього була Мері. Її обличчя вкривали фіолетові синці від побоїв і подряпини, на яких засохла кров.
– Що вони з тобою робили? ― запитав Джон.
– Вони вирішили, що допитати жінку буде легше, ― промовила вона. ― Мені прийшлось розповісти про селище, куди нас притягли велети, але я промовчала про храм, до останніх сил тримавши таємницю, яку нам розповіли гіганти.
Раптом двері підземелля відкрились і до них завітав Каро Сано разом із кількома охоронцями.