Ув'язнений №603. Антон Марчук
Читать онлайн книгу.
часу, ― зробив висновок Джон.
Вони знайшли ще одне повідомлення, яке залишила жінка. Вона писала: «Бачила поп…дні записи. Теж …чила ..... в дзеркалі. Якась бліда істота.....вибиратись..... на мене.»
Усі нотатки, тих, хто побував у цьому місці, були подібними один до другого. З уривків слів і речень складалася одна картина. Всі писали про створіння, що мешкало в стінах кімнати, яке могло з’являтися крізь дзеркало. Від цієї думки мурашки продирались по шкірі.
Шукаючи далі відповіді у книзі, пара натрапила на текст, який належав перу Франка Зигмунда, якого згадував у своїй розмові барон. Від написаного залишились лише уривки речень і неясні слова: «Пи… Франк Зигмунд від.....Тут творит… чудасія. Книга......, адже це перем..... до ........бачив,…бліда тінь ..... в дзеркалі …лася у цій кімнаті..... потрібно забиратись звідси.....пізно, бо спалах.....Джон Сміт. .....себе.»
– Звідки тут може бути твоє ім’я і прізвище?! ― здивувалася Мері.
– Це зачіпка, яка має привести нас до розгадки, ― сказав Джон. ― Довірся і тримайся за мене.
Джон провів пальцем у місці, де було написане його ім’я. Його рука спалахнула блакитним вогнем, він відчув, як шкіру роз’їдає пекельний біль. Сторінки книги запалали. На мить йому вдалося краєм ока помітити бліду постать в куті кімнаті. А потім все навколо заполонив спалах.
Коли вони отямились від яскравого світла, то побачили перед собою молодого джентльмена у чорному костюмі. Його вираз обличчя змішався із жахом та здивуванням. Чоловік похитнувся і ледь не зомлів. Лице побіліло, наче він побачив привида.
– Як ви тут опинились? ― запитав він.
– Пройшли крізь портал в просторі і часі, ― повідомив Джон. ― Моя інтуїція не підвела мене.
– Хто ви такі?
– Мене звати Джон Сміт, а моя супутниця величає себе, як Марія ван Траун, ні здається фон Гроун, так, друге більш підходить.
– Взагалі-то Марія фон Браун, ― представилася вона, спопеляючи Джона пронизливим поглядом.
– Мене звати Франк Зигмунд, ― промовив джентльмен. ― Я часто приходив у резиденцію по справах і немало наслухався легенд про привидів, що мешкають у цих стінах. Одного разу вдень, прогулюючись коридором, я почув голос, який кликав мене. Звуки долинали із кімнати, що знаходилась в північній частині палацу. Я зайшов у кімнату і мене закрили всередині. Не знаю скільки вже часу минуло з того моменту, але мені здається, що я провів тут вже цілу вічність. Я спробував вибити двері, але вони виявились міцнішими, ніж я очікував, а з вікна визирала непроглядна темрява, яке мені так і не вистачило духу розбити.
– І правильно зробили, ― сказав Джон. ― Ми не знаємо, що причаїлось в тій темряві.
– Та це було б лише півлиха, ― продовжував Франк. ― Я можу заприсягтися, що помітив у дзеркалі бліду постать, яка дивилась на мене. Від одного погляду моє серце стиснулось від болі, наче хтось намагався роздавити його лещатами. А потім постать сховалась, кудись зникла. Цей жах досі непокоїть мене, але тепер мені здається, що це було в якомусь далекому