Двері чорної краплини. Пригодницьке фентезі. Олександр Викторович Манько
Читать онлайн книгу.
Відповіла вона без запинки, та в душі трохи прохололо.
– Дякую доцю. Ось, ми, майже, приїхали.
Вони припаркувалися на стоянці, що вела до парку, вийшли і пішли по квітучим алеям до фонтану. Вода у фонтані, своїм дзюркотінням переливалася разом з гомінливим спілкуванням таких же відпочивальників, які, цього вихідного дня, вирішили погуляти на природі. І в такий день як цей, такі ж діти як Ілона задумуються про те, що нового може чекати їх у житті. Скільки випробувань треба буде вирішити і яку професію вибрати. Хтось про це задумується, хтось ні і віддається течії, або, як вони називають, долі. Як добре що Ілона вже має уяву ким хоче стати і не забиває голову не потрібним.
Ілона дістала свій телефон з рюкзака і в цю ж мить прийшла СМС: «Обернись», аж здивувалась, що так співпало. Вона повільно обернулась та побачила декілька своїх однокласників, серед яких була Оленка, яка прямувала з компанією, яка складалася із: Каті, Івана, Дениса і новачка Петрика. Петрик сором’язливо але з якимось невловимим достоїнством усміхався. Вони своєю веселою компанією прямували до Ілони.
– Я зараз. – Сказала Ілона батькам і пішла назустріч однокласникам.
– Привіт, Ілоно! – перший заговорив Денис, голубоокий блондин, який мав красиву зовнішність, але був самого низького зросту в класі – Радий бачити тебе тут. Ми хотіли і тебе запросити, але ти не відповідала на дзвінки. Тому пішли без тебе.
Вона зрозуміла що її телефон був на беззвучному режимі і знаходився в рюкзаку. Стало ніяково та вона відповіла:
– А я тут з батьками. Теж вирішили прогулятись по парку, помилуватись природою. Я бачу і новенький з вами.
– Мене зовуть Петрик. – Перебив її новачок і трохи засоромився. Його щоки почали розгоратися.
– Тебе ніби вже представили всьому класу. Добре, якщо не можеш згадати, то мене звуть Ілона.
– Я знаю. – Під здивований погляд компанії він засоромився до кінця і став майже червоний. – Ну, знаєте… Ну ви ж самі мені це казали.
Хоч йому ніхто цього не казав, але всі повірили і дружна компанія розвеселилась.
– Тоді, пішли Ілоно з нами на гору до пам’ятника, прогуляємся, – запропонував Іван і побачивши, що Ілона засумнівалась, додав, – не пожалкуєш.
– Ти хоча б чуєш себе, як це звучить, – перебила його Оленка – хто після таких слів піде. Ну що Ілоно підеш?
– Піду, тільки спершу скажу своїм батькам.
Дружна компанія йшла на гору і їх через деякий час догнала Ілона, Вона уважно подивилась на Петрика і відчула щось цікаве у ньому. Ніби якась загадка або секрет ховається у його погляді. Також, його сором’язливість здавалася їй трохи не щирою.
– Друзі, ми нічого не забули? – Ілона зупинилася, всі обернулись – А як же морозиво?
– І справді, – сказав Іван, – хлопці, пішли купимо на пригостимо дівчат.
– Не потрібно, ми гроші дамо, а ви тільки купіть.
– Перестань, Ілоно – перебила її Оленка – хочуть пригостити, то хай так і